Максим Вікторович Доник – учасник АТО, солдат 3-го Чернівецького батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ.

Народився 2 березня 1988 року в селі Санківці Хотинського району Чернівецької області в працелюбній селянській родині. Закінчивши місцеву середню школу, Максим вступив до Чернівецького медичного коледжу Буковинського державного медичного університету, по закінченні якого у 2007 році здобув фах фельдшера. Того ж року був призваний на строкову військову службу в Аеромобільні війська Збройних Сил України. Служив у Яворові на Львівщині.

Демобілізувався у 2008-му. Одружився та переїхав до Чернівців. Працював в охоронних структурах, їздив на заробітки за кордон. Останнє місце роботи – фельдшер в Центрі травматології та ортопедії Шведсько-української клініки «Angelholm», у місті Чернівці.

Займався дзюдо. З дружиною Любов’ю виховував сина Артема, мріяв мати багато дітей та подорожувати, побачити Колізей.

У квітні 2014 року був мобілізований до Збройних Сил України. Служив у 87-му окремому аеромобільному батальйоні 80-ї окремої аеромобільної ордена Червоної Зірки бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А2582, місто Чернівці).

З весни-літа 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Загинув у бою з терористами 17 червня 2014 року на Луганщині. Максим Доник разом з побратимами виїхали для надання допомоги воїнам добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій з російсько-терористичними угрупуваннями. В районі селища Металіст Слов’яносербського району Луганської області група десантників потрапила у засідку. Тоді у нерівному бою полягли дев’ять українських військовослужбовців, серед яких був і солдат Максим Доник.

У захисника залишилися батьки Віктор та Лариса, брат Євген, дружина Любов та маленький син Артем, якому було лише півтора року, коли загинув тато.

Похований Герой на Алеï Слави Центрального кладовища в Чернівцях.

ІСТОРІЯ КОХАННЯ

Зі своєю Любов’ю Максим був знайомий мало не з дитинства. Дівчина Люба також родом з мальовничих Санківців, навчалася з ним в одній школі.

«Дуже швидко я зрозуміла, що він відрізняється від хлопчачого загалу, – розповідає жінка. – Зі мною поводився так скромно».

Згодом вона вступила до педколеджу, а після 3-го курсу коханий запропонував одружитися. Батьки відмовляли їх – мовляв, не поспішайте, ви ще такі молоді. А він задумливо-серйозно тодi вiдповів: «А якщо завтра війна? I ми не встигнемо нажитися?». Тож восени 2009 року молодята винайняли в обласному центрі квартиру, згодом відгуляли гучне весілля.

Жінка пригадує, що задля того, аби придбати їй каблучку на заручини, Максим поїхав на заробітки. Він хотів сина, вимріяв його ще тоді, коли лише зароджувалося їхнє юне, ніжне i тaкe трепетне кохання. Зізнавався, що хоче мати трьох дітей, i аби старшим був хлопчик. Ім’я, будучи під враженням переглянутого фільму «Бій з тінню», придумав уже тоді – Артемчик.

За словами рiдних, Максим дуже поспішав жити. Молодий чоловiк iшов життєвою стежиною з почуттям загостреноï справедливості. «Це реальна війна, Любочко, – казав тоді коханій її не за вiком мудрий чоловік. – Я маю йти». Ці слова коханого досi пригадує Люба.

Максим просив дружину берегти себе i Артемчика, переконував, що все буде добре i вони невдовзі побачаться. А ще сказав коханiй, що дуже хоче дiвчинку, донечку.

А вже 17 червня 2014 року Люба не дочекалася від нього звісточки. То був особливий день – дата, вiдколи вони разом, i дружинi так хотілося привітати любого чоловіка та ще раз сказати, як сильно його кохає, як чекає. Вона ще не знала про нічний бій з російськими загарбниками та терористами. Телефонувала куди лише могла. Врешті почула те, чого не бажала ніколи й нікому: «Все дуже погано, Максима бiльше немає. Максима впізнав батько, за особливою прикметою».

Яблуневому саду, який посадив Максим з дружиною, не судилося вродити за його життя. Але в пам’ять про свого чоловіка Люба вже висадила десятки дерев на території парку «Жовтневий» у Чернівцях, де вони часто любили гуляти. Молода мати впевнена, що справу батька обов’язково завершить його син.

Максим Доник посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та почесною відзнакою Чернівецької міської ради – медаллю «На славу Чернівців».

У селі Санківці на фасаді будівлі загальноосвітньої школи, де навчався Герой, йому відкрито меморіальну дошку.