Голова Чернівецької обласної ради Олексій Бойко в інтерв’ю для “Української правди” розповів про проєкти з реабілітації ветеранів на Буковині, а також культурні та мистецькі ініціативи, які він із командою втілює для збереження української ідентичності.

Маленький Дениско з цікавістю роздивляється книжечку про українського воїна. Зображення з обкладинки схоже на фото, яке хлопчик звик бачити щодня. У кімнаті на столі, поруч зі свічкою та квітами, стоїть портрет його тата – Миколи Крупенного – у пікселі. Він загинув 1 травня 2022 року у нерівному бою з російськими окупантами на Миколаївщині. Того року, 24 лютого, Микола спакував свій наплічник і пішов у найближчий центр комплектування. Тато Дениска міг не йти на фронт, адже через отримані під час АТО травми був звільнений від військової служби та виховував маленького сина, якого покинула матір. Але він зробив інший вибір.

Про історію цього хлопчика з Буковини дізнаємося від голови Чернівецької обласної ради Олексія Бойка. Він саме збирався відвідати сім’ю Крупенних, і ми вирішили приєднатися.

Після загибелі Миколи Крупенного опіку над онуком взяла його мама – Ганна Крупенна. Хлопчик народився передчасно, лікарі не давали багато шансів на життя, але Дениско схожий на свого тата – вольовий та борець. Микола залишив сина зі своєю мамою, бо знав, що він у надійних руках. Ганна Іванівна виростила чотирьох дітей і не перечила Миколі, коли той одразу вирушив на війну. Вона сказала, що він ішов боронити найдорожче – свою країну, свою матір і свою дитину, – розповів дорогою наш респондент.

Із родиною Крупенних пан Олексій познайомився завдяки одному з соціальних проєктів, які ми запланували обговорити під час інтерв’ю. Адже тема нашої розмови – ініціативи, які він реалізує з командою однодумців, окрім основної роботи Чернівецької обласної ради. Одна з них – платформа “Незабутні. Буковина пам’ятає”, де публікують історії полеглих воїнів.

– Коли я прочитав про батька цього хлопчика, відважного захисника Миколу Крупенного, вирішив одразу провідати родину, – каже Олексій Бойко. – Дениско – чудова дитина, але потребує уваги лікарів, тож допомагаємо родині знайти потрібних фахівців, вирішувати інші питання. Знаєте, хочеться, аби люди не почувалися покинутими зі своїми проблемами й болем. Так вийшло, що завдяки нашій платформі, ми налагодили контакти вже не з однією родиною полеглих військових. Люди самі почали надсилати розповіді про своїх синів, батьків, коханих, які загинули на війні. Ми дуже хочемо зберегти світлу пам’ять про цих Героїв.

– Ви спілкуєтеся з ними особисто?

– Буває по-різному. Але історія кожного закарбовується у пам’яті. Один воїн загинув за два дні до відпустки. Хотів спеціально приїхати додому на день народження сина. Хлопчикові мало виповнитись п’ять років. Тато не встиг… Ми поїхали до родини і передали за нього подарунок, який батько не привіз. Напередодні хлопці з нашої волонтерської команди бачилися з воїном на передовій. Він дуже хотів привітати сина і мріяв подарувати йому всю свою любов. Розумієте, яку величезну біду росія принесла на нашу землю? Усе можна відбудувати, звести нові будинки, а людей, які загинули, ми вже не повернемо.

До речі, книжечка, яку отримав під час зустрічі маленький Дениско, – якраз результат нашого реалізованого соціального проєкту. Із початком повномасштабної війни обласний бюджет затверджує військова адміністрація. Розуміємо, куди повинні першочергово спрямовуватися гроші (тут підтримка військових, ветеранів, переселенців). Але також відчуваємо, що сьогодні дуже необхідні проєкти, спрямовані на зміцнення нашої української ідентичності. Мені пощастило мати поруч команду, яку вважаю крутою і потужною. Це не лише депутати, але й підприємці, волонтери, свідомі й мудрі люди, з якими працював і до початку повномасштабного вторгнення, а з лютого 2022-го ми лише загартувалися як команда. Разом ми залучаємо доброчинців і самі працюємо волонтерами, знаходимо різні джерела фінансування, у тім числі й благодійників з-за кордону, щоб відкривати нові відділення у лікарнях, підтримувати ветеранів і родини військових, дітей, привозити машини для фронту і видавати важливі книжки.

– Розкажіть про це більше. Ви почали з книжечки, яку подарували Денискові Крупенному?

– Так, це книга-комікс “Люди перемоги. Конан”, яку ми презентували 24 січня цього року. В її основі – історія українського розвідника з позивним Конан, бійця спецпідрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МО). Під час однієї з операцій у Чорному морі він випав за борт човна і провів 14 годин у відкритому морі, перш ніж його врятували. Ця історія стала відомою завдяки публікації в “Українській правді”. Виявилося, що боєць родом із Чернівецької області. Ми познайомилися, і у мене не залишилося сумнівів – маємо розповісти про нього. Вирішили зробити це у вигляді коміксу, щоб зацікавити першочергово дітей. Адже вони захоплюються героями. То чому б не сучасними, своїми? За задумом, події у коміксі відбуваються у Суджі після перемоги України у війні. Вчитель розказує дітям про козаків-характерників. А потім інтригує розповіддю про сучасного воїна-нащадка славних січовиків – українського розвідника. Це така, знаєте, правильна пропаганда, закріплення героїчного образу нашого воїна в свідомості дітей.

– Книга створена коштом благодійників?

– Усі, хто працював над її змістовим наповненням, погодились робити це на волонтерських засадах. А видавничий дім “БукРек” за свій кошт надрукував тираж, за що їм велике спасибі. Це вже не перша спільна праця нашої команди. Авторка – Марина Шварцман – журналістка, письменниця і, на жаль, удова полеглого захисника, фотограф Максим Козменко, дизайнерка Юліанна Віщак, редакторка Надія Карбунар, наш куратор Олександр Білоус. Комікс швидко розходиться, бо ми передаємо його у школи. А оскільки у нас в області близько 400 закладів загальної середньої освіти, шукаємо можливість надрукувати ще декілька тиражів. Книга створена українською та англійською, щоб поширювати її за кордоном. Нехай у світі теж знають про наших сильних воїнів.

– Перша книга, яку ви створили, була присвячена пам’яті вбитих росією українських дітей…

– Так, це видання “Про що мріють ангели”. Для нас це не просто книга. Вона створена, щоб протидіяти втомі від війни в Україні, в тім числі і серед міжнародних партнерів. Двадцять п’ять янголят сидять на хмаринках і розмовляють про своє земне життя, яке встигли прожити. Найменшому з них було два дні від роду, найстаршому – 14 років. Двадцять п’ять дітей, чиє життя нагло, віроломно обірвали російські вбивці. “Про що мріють ангели” – це про непрожите, невтілене. Із серії: “А що, якби…”. Число символічне, адже в Україні 24 області та Автономна Республіка Крим. Книга непроста, і я щиро вдячний людям, які над нею працювали. Перший тираж був виданий українською та англійською мовами і швидко розійшовся. Адже сотню примірників у нас взяло для розповсюдження Міністерство закордонних справ. Автори презентували її за кордоном, і зараз ми готуємося представити у Відні німецький переклад, який зробила Ганна Гнедкова. Це видання викликає великий інтерес. “Про що мріють ангели” є у президентки Молдови Маї Санду, експрем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона, американського дипломата Курта Волкера, голлівудського актора Віґґо Мортенсена, принца Лоренца Бельгійського та інших відомих діячів. На жоден із проєктів, про які ми говоримо, не витрачено ні копійки коштів з обласного бюджету. Видання цієї книги профінансував особисто.

– Якщо вже є такий досвід, то чи плануєте ще видавати книжки?

– Із командою прагнемо завершити роботу над книгою-посвятою нашим загиблим Героям, де будуть їхні життєві історії, розповіді рідних про те, якими вони були людьми у мирному житті та як стали відважними воїнами. Серед наших полеглих буковинців є зовсім юні хлопці-патріоти, котрі не встигли створити сім’ї. Мусимо зберегти їх у пам’яті навіки. Один із героїв майбутньої книги загинув на фронті у 21 рік. Хлопець виріс у селі, де через огорожу вже Румунія, серед наших мальовничих Карпат. Він міг не йти до війська, бо був надто молодим, але обрав інший шлях. Микола поліг на Луганщині. Ми приїздили до матері, говорили про нього. Хлопець любив коней, розводив голубів, почав будувати свій будинок, щоб жити після війни. Але натомість мама звела капличку у центрі села у пам’ять про сина, який повернувся у рідні гори на щиті.

Серед полеглих захисників України – 18-річний Максим із Сокирянської громади. Хлопець лише у 2021 році закінчив школу, вступив до львівського вишу, а коли почалася велика війна, разом із батьком став до лав Національної гвардії України. Тато вижив, а син загинув на Донеччині через 5 місяців після початку їхньої служби. Ще один молодий захисник із міста Чернівці теж помер у батька на очах. Вони пішли служити втрьох – батько і двоє синів. Тато з молодшим якраз поверталися з позицій, коли почався обстріл. Богдана розірвало навпіл, батькові довелося збирати сина і тягнути його під кулями до своїх, щоб поховати вдома.

Знаєте, на жаль, часом доводиться зустрічати людей, котрі думають, що війна дуже далеко від Чернівців. Але насправді вона давно прийшла у родини буковинців. Попри те, що область невелика, на фронті багато наших хлопців і дівчат. Заплачено надвисоку ціну. Є громади, у яких число загиблих у боях за Україну доходить до сотні. Це я не говорю про місто Чернівці, де цифра, на жаль, значно вища. У полеглих Героїв залишилися родини, діти. Страшний біль і трагедія. Нещодавно ми розпочали роботу над створенням віртуальної зали пам’яті. Вважаю, що наші воїни, без перебільшення, кращі представники нації, які мали творити майбутнє держави.

– У цьому контексті хотілося б почути про ініціативи, спрямовані на підтримку ветеранів, тих, хто повертається з війни.

– Так, звичайно, не фокусуємо свою роботу виключно на пам’яті. Просто це те, що дуже болить і вимагає проживання. Нам вдалося реалізувати низку ветеранських ініціатив. Використовуємо кожну можливість. Пропонує благодійник допомогу на реабілітацію – контактуємо, зводимо, організовуємо. Важливою подією для нашого краю торік стало відкриття в області інноваційного реабілітаційного центру національної мережі Recovery. Дуже радий, що фонд зайшов до нас, що змогли переконати меценатів працювати тут. Реабілітаційні відділення є і в інших комунальних закладах охорони здоров’я.

Знаєте, у Чернівецькій області розташований комунальний бальнеологічний санаторій “Брусниця” з джерелами унікальної мінеральної та сірководневої води. Вже багато років він не працює, але щоб реалізовувати лікувальні програми з використанням цієї води, ми створили нове відділення на базі Чернівецького обласного медичного діагностично-реабілітаційного центру. Спеціальний транспорт, щоб доправляти воду з санаторію, надали меценати з Німеччини. Програми спрямовані на реабілітацію військових і людей, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом, а також потребують відновлення після важких недуг. Такий собі санаторій посеред міста.

До речі, якщо повернутися до теми видавничих проєктів. Ми також видали атлас із детальним описом властивостей мінеральних вод, якими багаті надра Буковини, – “Сила природи”. Цю ініціативу реалізували в травні 2023 року у співпраці з державною установою “Український науково-дослідний інститут медичної реабілітації та курортології МОЗ України”. Під час роботи над атласом науковці вивчили архіви за останні 50 років та провели чимало консультацій. Чернівецька область багата на унікальні родовища сульфідних і йодо-бромних вод. Загалом маємо 84 джерела. Завдяки цьому Буковина може посісти визначне місце в системі реабілітації військових, яка зараз створюється в країні.

– Хочете відкривати тут нові реабілітаційні заклади?

– Атлас “Сила природи” – це теж соціальний некомерційний проєкт. Зараз ми перекладаємо його англійською і готуємо до випуску новий тираж. Версію, надруковану українською мовою, розіслали багатьом установам, організаціям, бізнесу, аби вони могли бачити потенціал нашої області і її можливості для проєктів з реабілітації. У зв’язку з великою війною, до краю переїхали багато фахових лікарів, і я особисто дуже вдячний кожному з них за цей вибір. Ми стараємося допомагати їм у вирішенні багатьох проблем, які виникають, і сподіваємося, що вони також зможуть реалізувати свої знання і досвід в системі реабілітації військовослужбовців. Крім того, природний потенціал і після закінчення війни буде потужним магнітом, який вабитиме в наш край туристів. Бачу великі можливості для розвитку медичного туризму. Тобто це таке видання, яке покликане розкрити рекреаційний потенціал Буковини перед потенційними інвесторами у цю галузь.

– Тобто ветеранські ініціативи – це про розвиток реабілітації у краї?

– Для наших захисників і захисниць, котрі бачили пекло на війні, дуже важливо повернутися до цивільного життя. Знаю, як це буває нелегко. Один із наших ветеранів Олексій Надкерничний до повномасштабної війни був актором театру. Працювали разом із дружиною. Він повернувся з фронту з пораненням. Потім проходив складну реабілітацію. А нині допомагає іншим воїнам відновлювати ментальне здоров’я завдяки театральному мистецтву. Разом реалізуємо ініціативу, котра передбачає створення в обласному театрі Ветеранського театрального хабу – простору для ветеранів ЗСУ. Там вони можуть переглядати вистави, спілкуватися між собою і почуватися затишно. З цією метою відвели й адаптували цісарську ложу театру. Наразі Олексій працює над постановкою за творами нашого полеглого Героя Сергія Скальда, у якій залучені ветерани. Щиро бажаю успіхів хлопцям і підтримую, коли це потрібно.

– Серед ваших друзів багато військових? Чи є звернення про підтримку від них?

– На запити військових реагуємо першочергово. Це те, що почали робити з перших днів війни. Ми шукаємо всі можливості, щоб забезпечувати фронт автомобілями, а також закривати інші потреби. Один із моїх колег – активний волонтер, який курує цю роботу – Олександр Білоус. Він шукає автівки за кордоном, відкриває збори, часто їх закривають одні й ті ж самі люди, про яких говорив на початку нашої розмови. Потім хтось із хлопців їде по машини і доправляє їх у Чернівці. Неодноразово робили це разом. Автівки проходять обстеження нашими механіками – і на фронт. Із лютого 2022 таким чином ми доправили на передову 289 машин. Ви ж розумієте, що потреба у них завжди велика. Крім того, із колективом апарату обласної ради щомісяця намагаємося купити декілька дронів і віддати оборонцям. Знаю, що журналісти редакції “Українська правда” теж передають автівки і дрони нашим захисникам. Так важливо, що всі ми разом і дбаємо про перемогу. До речі, ми приганяємо не лише автівки для військових. На рівні команди обласної ради маємо гарну співпрацю з багатьма європейцями, котрі передають нам карети швидкої, пожежні автомобілі і спецтранспорт. Це дозволило, до прикладу, створити і відправити на передову мобільну пральню з душовою. Разом із меценатами торік також відкрили стоматологію на колесах. Команда лікарів за цей час побувала практично на всіх ділянках фронту. Розумієте, не кожен військовий може потрапити вчасно до стоматолога. Тому допомога поїхала до них.

– На початку цього інтерв’ю ми познайомилися з маленьким хлопчиком Дениском. Видно, що діти займають особливе місце у вашому серці.

– Насправді дитячі переживання – то є моя велика слабкість. Для мене кожен, хто щиро турбується про дітей – це вже прекрасна людина. Знаєте, у нас є один лікар, він і депутат обласної ради, відверто скажу – ангел у білому халаті. Його звуть Михайло Гнатюк, він керує дитячим кардіоревмоонкогематологічним відділенням. За понад 20 років роботи вилікував більше 10 тисяч дітей і сформував у відділенні потужну команду однодумців. Його знають далеко за межами нашої країни, й завдяки цьому з початком повномасштабного вторгнення він зумів відправити на лікування до Італії, Бельгії, Німеччини та Ізраїлю дітей як з Буковини, так і з регіонів, охоплених активними бойовими діями. Але буває, що у відділення привозять маленьких пацієнтів, від яких відмовилися у закордонних клініках, а він їх рятує. Тож великим успіхом для нашої команди вважаю те, що торік саме це відділення вдалося поремонтувати та оновити. Для цього залучили допомогу від міжнародної гуманітарної організації “Save the Children”, яка виділила 6 мільйонів гривень. Долучилися й наші благодійники. А лікарі й персонал самотужки виконували підготовчі роботи. Я невимовно вдячний кожному, хто дотичний до цієї справи.

– Реалізуєте якісь освітні ініціативи?

– Маємо гарну співпрацю з Малою академією наук України. Особисто й тісно спілкуюся з президентом МАНУ Станіславом Олексійовичем Довгим. Завдяки цьому ми відкрили у Чернівцях Музей науки, створили освітній простір в одній із громад краю. Напрацьовуємо ще декілька спільних ідей. На рівні обласної ради торік створили конкурс для старшокласників і студентів. Він стартує 1 квітня, молодь може подавати проєктні заявки на реалізацію новаторський ідей у різних галузях, а потім команда експертів обирає переможців. Вони отримують підтримку обласної ради та грошову винагороду від голови. Це теж позабюджетні кошти. Хочемо підтримати нашу талановиту й ініціативну молодь. Маємо гарні ідеї на цей рік, плануємо залучити до процесу науковців з-за кордону. Впевнений, що буде дуже цікаво.

– Чи готові поділитися ще якимись планами на цей рік?

– Зараз ми працюємо над створенням у краї першої в Україні галереї-музею української пісні. Відомі митці Володимир Івасюк, Микола Мозговий, Дмитро Гнатюк – вони всі родом з нашої Чернівецької області, тож попереду великий обсяг роботи. Ще один майбутній проєкт – хочемо перевидати книгу, де зібрано 11 тисяч українських пісень з нотами. Її створили представники нашої діаспори у Сполучених Штатах Америки. Це великий здобуток. Яка в нас багата і велична історія, культура! Ми усвідомлюємо, як важливо передати код ідентичності дітям, зберегти його для майбутнього.

– Бажаємо успіхів у подальшій роботі!

– Дякую щиро! Упевнений, що успіхи будуть завдяки всім тим прекрасним ЛЮДЯМ, які працюють разом зі мною. А першочергово – завдяки нашим титанам із ЗСУ, які дають нам таку можливість.

Матеріали “Української правди” від 12 березня 2025 року