Денис у 2022 році з цивільного став десантником та захищав державу на фронті, допоки не втратив здоров’я. 27-річний військовий родом із Сокирян. Історію воїна розповідає Чернівецький обласний ТЦК та СП.

«Підготовку пройшов в Британії. Інструктори дуже добре навчали штурмовим діям, зачисткам окопів і багато дали з оснащення, одягу. А далі ми вирушили до пекла».

Як каже Денис, зброю тримав не вперше і мав певні військові навички ще після строкової служби. У складі 81-ї аеромобільної бригади брав участь у штурмових та оборонних діях на найгарячіших напрямках фронту – Торське, Діброва, ліси біля Кремінної.

«Був навідником, але з чого тільки не доводилось стріляти – із РПГ, Браунінга, здебільшого з гранатомета М141. З чого доводилось, із того і стріляв».

У 2023 році воїн дістав кілька бойових травм в бою під Дібровою. Після важкої контузії погіршився зір, та інші наслідки, як от постійний головний біль і безсоння, каже, відчуваються досі.

«Чи пішов би, якби знав наперед як буде? Звичайно, що пішов би. Навіть якщо б мені сказали, що я там загину».

Рота Дениса складалася здебільшого з молодих, добре підготовлених після навчань воїнів. Та все ж в боях було чимало втрат.

«Найважчим для мене було виносити двохсотих після бою. Якби того не хотілося, доводилося це робити часто. Одному воїну, харків’янину, який загинув у Білогорівці, було лише 19 років. Коли їхали на навчання – 18.

Після лікування та ВЛК Дениса направили на службу в роту охорони ТЦК та СП. Як і більшість фронтовиків, він зіштовхнувся з іншими викликами, адже служба в тилу має свої особливості.

«Тут морально гірше, ніж там. Бог їх знає, що з людьми не так. Постійні «Чого ти тут, а не там?», «в ТЦК сидить, бо боїться». Вони бачать, що воював, тільки якщо ти без ноги, без руки. Вони ж не знають, що в голові робиться у всіх хлопців після пережитого. Інакше ставилися б по-іншому. Це не мій вибір, щоб я служив зараз тут. Свій вибір я зробив тоді, а зараз продовжую службу за станом здоров’я. Призвуть у війська ще раз – піду знову».

У травні Денис одружився з коханою, яка повернулась разом з ним в Україну і була найбільшою його підтримкою увесь час. Лише при згадці про дружину, під час усієї бесіди в Дениса з’являється посмішка і сяють очі.

«Люди не знають, що таке війна, що таке горе, коли тут так добре живеться. Я не бажаю того нікому, але якщо б вони розуміли, як то – хвилюватися за побратимів, спати в окопах при -20, сидіти тижнями голодному, в них би змінювалась думка про військових. А так, ми для них ті, хто в тилу, бо не хоче воювати».